У віруваннях праукраїнців світ не мав чіткого поділу на видимий, природний, та невидимий, позаприродний. Люди поклонялися богам, намагаючись здобути їхню прихильність, і водночас спілкувалася з істотами нижчого порядку. Наші давні предки вшановували дерева і трави, джерела та ріки, гори і степи, ліси та поля, населяли їх химерними чарівними істотами, яких називали духами. Прадавні українці персоніфікували вітри, буревії, дощі, снігопади, пори року та інші атмосферні та природні явища. Духи допомагали та сприяли, шкодили та збиткувалися з людей. Хвороби, напасті, лиха визнавали за наслідки необдуманих учинків та дій людини, карою за порушення правічних законів. Сьогодні цих істот заведено вважати представниками нижчої міфології.
Дуже хочеться, щоб цей шар нашої культурної спадщини, міфопоетичний космос праукраїнських істот-духів нарешті посів гідне місце в системі світоглядних знань сучасних українців. Адже неможливо — навіть через тисячоліття — відмовитися й цілком стерти з генетичної пам’яті народу те, що формувало його в колисці, викристалізовувало як самобутню та самодостатню націю. Минуле, сучасне і майбутнє — не окремі часові виміри, вони взаємопроникні та переплетені між собою. Бо минуле — це не просто пласт історії, воно досі живе в кожному з нас на рівні генетичної пам’яті, маминої колискової, бабусиного вишиваного рушника, дідової казки про бузинову сопілку.